maxаol

01:42 pm: 2003... час віршам на люди
сумую... як скрипка тонесенько плаче.
альт і віолла синьо-синьо здіймають у прірву ноти важкі.
так тихо в душі, лиш музика гарна залишить сліди легкі та тяжкі.
як сумно грають... неначе з життя мого плачуть
...............................................................
мряка радості й щастя -
невидано чисті танцюють таночки
виводячи сяйвом новенькі стежки,
що хутко зникають, бо вони не існуюють.
і тому ніхто не побачить,
ніхто не почує й ніхто не впізнає
смутну легкість ходи по росі,
безглуздя пірнання в небесний струмок,
дзвіночків срібненьких, як роси,
що сиплють, стрибають, зволожують
сріблом спраглі вуста квіток

12:59 pm: посипалися снігом вірші припали
ти творець не-навпростець:
розпахнутими до зірок очима,
сяйвом світляків одержимий,
вільно-блудних потерчат полонив,
у мені розшукав половив -
Заховав!...Повертай!!! поверну...

незабаром малюватиму словами,
кінцівками і синіми снами:
загорну пастеллю в пустелі,
олівцями в ялівець, переллю
олією з Олею в олово -
Я ВІДДЯЧУ СПОВНА ТОБІ ЗОЛОТОМ -
гібридами, створіннями спільними -
ПОТЕРЧАТАМИ ЩАСЛИВИМИ й ВІЛЬНИМИ

10:55 pm: (:...
коли у квадраті порожньої кімнати
тінь стає густіша над сливовий узвар
у глиняному кухлику,
коли зім’ятий одяг, розкиданий вздовж по підлозі –
єдиний свідок розпачу і туги за тобою,
кохана моя, що видасться тяжчим
за цей пересичений хаос
на днищі моєї самотності?

10:46 pm: Стонадцятий день доноситься сміх лісів
і золотом сипле мені на маківку жовтень,
і все,що відбулось, давним вже давно пожовкло,
і тільки дахівки рябіють на тлі землі.
А я не вертаюсь, я просто отак живу
в маленькій хатинці, по вінця забитій щастям,
І тільки в суботу, в суботу отак зненацька
синіють долоні від тиші і від дощу.
І як це не дивно, а я тебе не зову –
такий ще не вічний, а скільки приніс печалі,
і тільки містечко про щось там собі зітхає,
ховаючи в листі відбитки померзлих рук.

11:58 am: Враження
Я над цим часом думаю, а от з"явилося яскраве враження і не можу втриматись просто, щоб не написати...

вік може бути різним не тільки формально, але і саме поняття віку може бути різним. ну, от наприклад соціальний вік - це якою людина має бути (соціальні очікування, ролі тощо) в певну кількість років.

І от мені 24 роки!!! Я коли подумаю, то деколи у мене шок. А чому? Тому що у нашій країні, та і в будь-якій іншій (я не кажу вде про попередні "історичні фотмації") це цілком дорослий вік. Куди вже доросліше. Ну, да, ще молодь, але ж...

Але я взагалі НЕ ДОРОСЛА. Що для мене значить "бути дорослою"? Ну, хоча б поняття (статус) "жінка". Я "жінка"? я про себе ніколи не скажу, що я "жінка". Я себе не ідентифікую з цим словом. Хоча, ну, понятно, що я жінка.

і от, до чого це все. Цей розлам для мене ще більш очевидний, мене доля зводить час від часу з своїми "нормальними" ровесницями. Наведу уривок з інтерв"ю, яке я на разі аналізую:

"Меня зовут Елена. Мне 25 лет. Замужем. Ребенок, девочка, 3 годика. Работаю в банке. Ведущий экономист. Работа, связанная с клиентами, и повседневное общение....."

Вона на рік старша за мене - це моя однокласниця!!! я з 81 роком вчилася 5 перших класів.

Я цю жіночку пам"ятаю візуально - я була на цьому інтерв"ю: це саме жіночка, молода і всьо такоє. Але поставити її і мене, порівняти - я якийсь тінейджер. В чому різниця? Це невловимо... це не зріст, не вага, навіть не одяг і не будь-які інші формальні ознаки...

І що найстрашніше для мене - я боюсь, що такою "нормальною жіночкою" я просто ніколи не зможу стати... і НЕ ХОЧУ ось що основне

чому? напевно треба залазити в дєбрі психоаналізу.

Але це мене щось так мрачно переймає...

Якийсь Пітер Пен просто(%